На сайті ZN.UA опубліковано статтю за авторством Ігоря Лікарчука щодо кадрової катастрофи в освіті, що стала якщо не основним, то дуже відчутним результатом так званих реформ, які калатали українську освіту впродовж останніх 33 років.

«Здається, що за 33 роки в нашій країні погано усвідомили просту істину: реальні реформи в українській освіті залежать не від змін у змісті, структурі, організації освітнього процесу, не від новітнього обладнання та розфарбованих стін закладів освіти, не від запровадження нових навчальних курсів чи переходу до інтегрованих навчальних предметів, а від УЧИТЕЛЯ», - зазначає Ігор Лікарчук.

Якщо на проблему дефіциту вчительських кадрів дивитися лише з редукціоністських позицій, то в її основі — низька заробітна плата педагогів. Так, вона є ганебно низькою й не забезпечує нормальних умов для фізичного існування вчителя. Однак вважати низьку зарплату єдиним чинником, що формує кадровий голод в освіті, принципово неправильно. Не хлібом єдиним живе вчитель. Є низка чинників, які не дають змоги той хліб заробляти спокійно, гідно та гармонійно. Але про них в Україні відверто говорити не прийнято.

Одним із таких чинників є засилля контролерів роботи закладів освіти і наглядачів за роботою вчителя. І це вчителів дуже принижує, завдає шкоди авторитету педагогічної діяльності загалом і формує власну негативну самооцінку. Загалом 32 різні державні установи та інституції наглядають за роботою закладів освіти й учителів.

«У цих структурах працюють тисячі чиновників і так званих методистів, для яких контроль і нагляд за діяльністю закладів освіти й учителів є офіційним і неофіційним джерелом їхнього існування. До того ж кількість наглядачів і контролерів останніми роками зросла. Якщо ще п’ять-десять років тому контроль над роботою закладів освіти і вчителів на рівні областей здійснювали лише обласні відділи (управління, департаменти) освіти, то тепер до них долучилися солідні за штатами та повноваженнями регіональні органи Державної служби якості освіти. Не кажучи вже про регіональні представництва інших загальнодержавних освітянських установ, які офіційно не мають здійснювати функцію контролю, але начальниками щодо освітян на місцях себе вважають. Із усіма наслідками, які з цього випливають. Тому постає риторичне запитання: який учитель чи директор, що адекватно працює, може витримати таке цунамі інстанцій перевірки та контролю?», - резюмує автор статті.

Наступним чинником, що, як стверджують багато педагогів, убиває будь-яке бажання ефективно працювати, є радянські засади системи оплати праці вчителів. Йдеться про методику визначення розміру оплати праці педагога з огляду на суто формальні показники: освіту, стаж роботи, наявність категорії чи звання… Бажання змінювати систему оплати праці педагогів, базуючись не на формальних показниках, а на результатах їхньої роботи, декларували щонайменше п’ять із останніх тринадцяти міністрів освіти України. В Україні немає системи оцінювання праці вчителів, яка була б вагомим мотиваційним елементом ефективної педагогічної діяльності. Замість формування такої системи сила-силенна чиновників займається ганьбищем, що має назву «атестація педагогічних кадрів». 

Серйозним демотиваційним і навіть образливим чинником для праці педагогів стало невпинне зростання кількості осіб (зазвичай самозванців), які вважають, що їхня місія — вчити вчителів, як ті мають працювати. І таких «навчителів» — тьма: від посадових осіб у органах управління освітою до візіонерів різноманітних громадських організацій; від освітянських методистів до буйно розквітлої останніми роками когорти «експертів», які  стали такими після п’яти днів підготовки на якихось курсах. За прикладом ходити далеко немає потреби.

«Міністерство освіти і науки розробило дивні рекомендації щодо запровадження нової системи оцінювання результатів навчання кожного учня базової школи за кількома десятками показників. На думку величезної кількості педагогів, це абсолютно формалізована система, яка не матиме позитивних результатів від упровадження її в практику, натомість додатково навантажить учителя силою-силенною бюрократичних процедур, внесе небажану напругу у відносини з батьками здобувачів освіти тощо. Освітяни зібрали кілька десятків тисяч підписів під зверненням до МОН із проханням переглянути цю систему. У міністерстві пообіцяли… вкотре роз’яснити нову систему, її важливість і корисність, провівши для цього вебінари. Відмовлятися від неї МОН не збирається. І це при тому, що оцінювання результатів навчання є складником освітнього процесу, а відповідно до чинного законодавства, кожен педагогічний працівник має право на академічну свободу в здійсненні процесу навчання», - підкреслює пан Лікарчук.

В Україні вказівки, як працювати вчителю, дають усі: починаючи від міністра й закінчуючи найдрібнішим чиновником маленького відділу освіти. Це хороших педагогів ображає. І не тому, що не хочуть учитися. А тому, що не хочуть почуватися меншовартісними та розумовими інвалідами, яким потрібна підказка.

Законодавство не захищає ні від бюрократів, контролерів і наглядачів, ні від «учителів учителів», ні від безпідставного втручання в професійну діяльність, ні від надмірного перевантаження обов’язками, що не належать до педагогічної праці. До речі, в низці країн ухвалено спеціальні закони на кшталт «Про захист учителів». У нас такого немає й не передбачається. Законодавці не бачать проблеми в тому, що вчителя потрібно захистити так само, як і забезпечити хлібом…

Тож не хлібом єдиним живе вчитель. І не розуміти цього — означає не думати про те, що за кілька років у багатьох школах на урок до учнів не буде кому прийти.